Як я прийшов до Свідомості Крішни

Я вперше прийшов у Свідомість Крішни у 1972-му. Я був студентом Оклендського університету у Новій Зеландії. І я був у пошуках вже якийсь час до цього, намагаючись знайти відповіді, зрозуміти, хто я, яким має бути моє життя і тому подібне. Тож, щоб спробувати зрозуміти, як відповісти на ці питання, я вирішив піти до університету, щоб вивчати філософію. Отже, це було моє становище у 1972-му, в університеті Окленду у Новій Зеландії.

Це була середина квітня, можливо, 14-е. Я тільки-но завершив проходити семінар з одним з лекторів про якісь філософські моменти, і я йшов по території університету з другом, коли справа я почув такий звук, ніби дзвеніли маленькі дзвоники. Тож я повернувся направо, і там, може, метрів за двадцять від мене був Шріла Прабгупада. Він йшов по території університету у мій бік. Він тримав голову високо, як звичайно, дивлячись згори-донизу на матеріальнийвіддані світ довкола. Ті маленькі дзвоники, звісно, були караталами. І з кожного боку Шріли Прабгупади на відстані десь всьоголиш півметра були молоді жінки-віддані віку двадцяти з чимось років. І вони дуже граціозно танцювали у своїх сарі. І обидві ці дівчини несли корзини трояндових пелюсток. І по мірі того, як вони дуже граціозно і привабливо танцювали, йдучи поряд з Прабгупадою, вони кидали ці пелюстки до його лотосових стоп. Це була така прекрасна сцена, просто неймовірна, я не міг у це повірити. І у моїй голові промайнула ця думка: "Це, мабуть, як на небесах". Просто спонтанно, я сильно про це не замислювався.

Отже, це був Шріла Прабгупада з цими двома молодими дівчатами. А за Прабгупадою була група відданих, десь п'ять або шість чи щось у тому дусі, в основному, молоді чоловіки, одягнені у дготі та курти. І вони співали тихий кіртан, йдучи разом зі Шрілою Прабгупадою. То були часи хіппі, і всі хлопці носили довге волосся, і я також носив довге волосся. І я побачив цих молодих відданих з їх бритими головами, і подумав: "О, це не дуже добре". І вони були одягнені у дготі та курти, а я не бачив раніше людей у такому одязі. Тож мені було важко пов'язати себе з ними, хоча мене і дуже позитивно вразив Шріла Прабгупада, його поява та поведінка.

Отже, вони йшли у моєму напрямку. Прабгупада пройшов повз мене. Потім він зайшов до університету, лише трошки, зовсім недалеко у квадратне фойе перед кафетерієм в університеті Окленду. І там була облаштована невелика сцена. Невисока, може 30 чи 50 сантиметрів над землею. Прабгупада і віддані прийшли туди і сіли на цю сцену. І потім Прабгупада розпочав кіртан. Як я сказав, інші віддані, молоді віддані, які йшли за Прабгупадою, коли той прямував до університету, співали кіртан. Але я був настільки враженим Прабгупадою і виглядом всієї цієї сцени, що я зовсім не помітив, що вони співали. Але коли Прабгупада сів на сцену і почав співати Харе Крішна мантру, то я зрозумів: "О, це ж Харе Крішна". Бо я вже чув мантру раніше. Вона булана вершині хітпараду якийсь час до цього. Може, пару років до цього чи щось у тому дусі. Це була дуже популярна пісня, а я тоді був великим меломаном. Тож я вже чув мантру Харе КРішна багато разів. І ось тут Прабгупада співав Харе Крішна, і я впізнав це. І мені прийшла кумедна думка: "О, Харе Крішна. Може він — то Крішна?" Так чи інакше, Прабгупада співав деякий час, і потім Прабгупада дав лекцію, за якою, через його акцент і те, що я не був обізнаний у всіх цих речах, мені важко було слідкувати як слід. Але вона була записана і з часом я прочитав запис, тобто транскрипцію. Вона вийшла як лекція у журналі «Назад до Бога» через кілька років. І Прабгупада тоді казав студентам і мені дивовижні речі.

Отже, це був мій перший досвід реальних відданих і всієї цієї обстановки Свідомості Крішни, хоча я й чув мантру раніше. І, звісно, побачити Шрілу Прабгупаду — це справило дуже серйозне враження на моє сердце. І я помітив, що від того часу вся моя свідомість почала змінюватись. Це була дуже разюча зміна. Я відвідував університет, а університет Окленду дуже близько від центра міста, він всього у декількох сотнях метрів від нього. Тому я ходив і бродив по місту після лекцій у напрямку головної автобусної станції, де я сідав на автобус додому. Тож я ходив по центру цього досить великого міста, яким був Окленд, і я дивився навколо на всіх цих людей, які працювали, бігали туди-сюди і були зайняті стількома способами, і ці думки приходили до мене кожного дня дуже напологливо і з великою силою. Що те, що роблять ці люди — це марно витрачають своє життя. Втрачають свій час. Їм не подобається те, що вони роблять. Вони не люблять свою роботу. Вони роблять це лише заради грошей. Ось і все, це дурня, і це велика невдача. Кожного разу, як я йшов містом, я міркував так, дуже впевенено. І в результаті цього на мене найшла певна депресія. Бо я не знав, якою була альтернатива. Бо я бачив матеріальне життя як глухий кут, і це було депресивно.

Так чи інакше, трохи пізніше цього року, насправді, у серпні 1972-го я відправився до Австралії, щоб провести якийсь час з друзями у Сіднеї. І у них був один друг, який був до якоїсь міри відданим. Ці мої друзі були членами серферської спільноти Сиднею, і вони були знайомі з цим дуже відомим професійним австралійським серфером, який був ледь на чемпіоном світу — Тедом Спенсером. І цей хлопець, який був до певної міри відданим, не зовсім відданим, але він спілкувався із Тедом Спенсером. Одного разу він зайшов до будинку, де ми жили, постукав у двері, і в руці у нього була ця солодощ "Сімплі Вандерфул", дійсно великого розміру. І він сказав: "О, це від Теда Снесера. Він хоче, щоб ви всі скуштували". І це був прасад "Сімплі Вандерфул". Тож я відкусив від цього "Сімплі Вандерфул" і подумав: "Воно дуже сильно нагадує на смак масло". Для мене воно було надто жирне. Але то був перший прасад, який мені дістався.

І згодом, пізніше цього року, мабуть, у листопаді, я подорожував на кораблі з Сіднею через Мельбурн, Петр, потім Дурбан у Південній Африці, потім Кейптайн у Південній Африці, і ще одне чи два місця, і я дістався Лондона. І я прибув туди, схоже, у пізньому грудні 1972-го. Тож я опинився там, я не працював, в мене, насправді, не було якогось заняття. І я ходив до однієї езотеричної, нью-ейджівської книгарні під назвою "Водолей". Вона знаходилась неподалік Нбю Оксфорд стріт у Лондонському Вест-енді. Я ходив туди і розглядав книги по містицизму, йозі, магічних здатностях та всіх подібних досить екстраординарних речах. Бо я був вже цілком впевненим, що просте матеріальне життя — це, насправді, не для мене, що це не те, що потрібно. Тож я намагався знайти відповіді і зрозуміти, ким я був, що таке життя і що мені робити.

На тому кораблі по дорозі з Австралії я зустрів одного молодика, який був відданим, своєрідним відданим. І ми обговорювали, що я буду робити, коли прибуду до Лондона. І я говорив: "Так, я буду відвідувати центри йоги, буддистські монастері і тому подібні духовні місця, щоб спробувати отримати якісь відповіді. І він сказав мені: "Знаєш, що ти маєш зробити? Тобі треба відвідати крішнаїтів, бо вони ті, хто справді практикує те, що проповідує". Це запало мені. Тож, одного дня я був у книгарні і спитав людину там, де тут храм "Харе Крішна"? І він сказав: "О, він прямо на іншому боці цбого кварталу. Просто поверни за ріг, і знайдеш його там". І я зробив це, і прибув. Це були перші дні січня 1973-го. Я прибув у наш храм на Бері плейс у Лондоні. Я зайшов, і там був один відданий, якого я спитав: "Ти — ґуру?" І він глянув на мене і сказав: "Ну ти даєш". І просто пішов і залишив мене самого. І потім по сходах спустився Субгаґ дас (зараз — Субгаґ Махарадж, у той час він був брахмачарі). Тож він спустився по сходах, і яспитав його: "Ти — ґуру?" А він просто засмійявся і сказав: "Ні". Але він взяв мене до храмової комнати, яка була прямо там біля входу, і показав мені Божеств і запропонував мені повторювати "Харе Крішна".

І все це залишало певний слід у моєму серці. Тож я залишився на цілий день. І потім почав повертатись кожного дня. Декілька днів. І потім, у неділю 7-го січня 1973-го я вирішив перебратися у храм. І у перший вечір я зустрів президента храму Дгананджаю прабгу. І, це довга історія, але ми виявили, що, насправді, ми — рідня, і він спитав мене, чим я займаюсь. Я відповів: "Я намагаюсь знайти істину". І він сказав: "О, так ось це Абсолютна Істина". І це справді вразило мене. І тоді він запросив мене: "Будь ласка, приїзжай і залишайся тут як гість." І після цього я заїхав 7-го січня як гість. І я все ще тут, у тій чи іншій мірі залишаюсь гостем у русі Шріли Прабгупади.